Моніторинг клініко-біохімічних особливостей перебігу сечокам’яної хвороби на тлі постковідного синдрому

Анотація

Мета дослідження: вивчення клініко-біохімічних особливостей перебігу сечокам’яної хвороби (СКХ) на тлі постковідного синдрому (ПКС) шляхом визначення рівнів активності ензимів канальцевого нефротелію – N-ацетил-β-D-глюкозамінідази (НАГ) та β-галактозидази (β-Гал) як ензимологічних маркерів функціонального стану паренхіми нирок, а також концентрації щавлевої та сечової кислот і кальцію як основних факторів ризику утворення конкрементів у нирках до видалення каменів та через 6 ± 1 міс. після їх видалення.

Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 118 пацієнтів із СКХ. Групу дослідження (ГД) становили 66 хворих на СКХ та з ПКС в анамнезі. Групу порівняння (ГП) сформували 52 пацієнти із СКХ, які не хворіли на COVID-19. Групу контролю становили 32 практично здорові особи. Досліджували активність ензимів сечі та концентрації щавлевої та сечової кислот і кальцію як промоутерів каменеутворення. Аналізи проводили до видалення конкременту та через 6 ± 1 міс. після його видалення на тлі застосування метафілактичних заходів. Активність НАГ та β-Гал вимірювали у мкмолях паранітрофенолу, що утворювався за 1 год інкубації, із розрахунку на 1 ммоль креатиніну в сечі (мкмоль/год/ммоль креатиніну). Концентрацію сечової кислоти та кальцію у сироватці крові та сечі виражали в ммоль/л, а концентрацію щавлевої кислоти в сечі – у мг/л. Додатково визначали екскрецію щавлевої кислоти в добовій сечі (мг/добу). Хімічний склад конкременту, що був видалений, визначали методом інфрачервоної спектроскопії за допомогою апарата Spicord-CV.

Результати. У пацієнтів ГД перебіг СКХ супроводжувався підвищенням частоти усіх супутніх захворювань. У пацієнтів обох груп у долікувальному періоді спостерігалося зниження діурезу. Рівень активності ензимів лізосом у хворих ГД був статистично достовірно вищим порівняно з аналогічними показниками у ГП, що свідчить про більш виражені гіпоксично-ішемічні зміни в паренхімі нирки та порушення функціонального стану канальцевого нефротелію в цих хворих. У пацієнтів ГД рівень концентрації щавлевої та сечової кислот у сечі перевищував аналогічні показники у ГП, хоча різниця не була статистично достовірною. Це свідчить про більш виражені передумови до рецидивного каменеутворення в цій групі порівняно з ГП. Крім того, про підвищений ризик каменеутворення в пацієнтів ГД порівняно з ГП свідчить вірогідне підвищення концентрації сечової кислоти в сироватці крові – одного з основних промоутерів ниркового каменеутворення при всіх видах СКХ. Встановлено, що в обох групах переважають щавлевокислі конкременти, проте в пацієнтів ГД спостерігається збільшення частки сечокислих конкрементів. Результати обстеження пацієнтів обох груп через 6 ± 1 міс. після видалення конкременту та проведення метафілактичного лікування продемонстрували певну тенденцію до нормалізації усіх досліджуваних показників. Однак у хворих ГД ці зміни відбувалися значно повільніше, ніж у ГП. Це свідчить про знижену ефективність тривалого лікування в пацієнтів із ПКС, що потребує розробки більш ефективних схем метафілактичного лікування для пролонгації безрецидивного періоду.

Висновки. Отримані результати свідчать про негативний вплив ПКС на перебіг СКХ, що, ймовірно, зумовлено пролонгованими імунологічними змінами, які викликають ендотеліальну дисфункцію та призводять до складних багатогранних патофізіологічних і патобіохімічних процесів, що підкреслює необхідність подальшого спостереження та посилення метафілактичних і загальнолікувальних заходів.