Особливості відновлення функціонального стану паренхіми нирки у дітей із вродженими вадами уретеровезикального сегмента залежно від методів його оперативної корекції (за цитокіно-ензимологічними критеріями)

Анотація

Вроджені вади уретеровезикального сегмента (ВВУВС) посідають важливе місце серед причин хронічних захворювань нирок у дітей і без своєчасної корекції можуть ускладнюватися нефросклерозом, артеріальною гіпертензією та хронічною нирковою недостатністю. Сучасний арсенал методів з відновлення прохідності УВС включає черезміхурову та позаміхурову уретероцистонеостомію. При черезміхуровому підході внаслідок травматизації функціональний стан детрузора може значно погіршуватися на тривалий час (до 3 тиж), що додатково компроментує функції верхніх сечовивідних шляхів та нирок. За цих обставин наукове обґрунтування найбільш безпечного методу корекції ВВУВС є актуальною проблемою. До переваг визначення комплексу біомаркерів у сечі для оцінки функціонального стану нирки належать висока інформативність та неінвазивність.

Мета дослідження: визначення оптимального з точки зору відновлення функції паренхіми нирки методу хірургічної корекції ВВУВС у дітей шляхом оцінки динаміки змін комплексу маркерних цитокінів: фактор росту пухлини бета-1 (ФРП-β1), фактор некрозу пухлин альфа (ФНП-α) та ферментів: γ-глутамілтранспептидаза (ГГТ) і нейтральна α-глюкозидаза (НГ).

Матеріали та методи. Діти з ВВУВС (n=47) залежно від способу хірургічної корекції були рандомізовані у дві активні групи: група 1 – 23 дитини (черезміхурова методика) і група 2 – 24 дитини (екстравезікальний метод). Також була сформована контрольна группа із здорових 25 дітей, розподіл яких за віком та статтю відповідав групам з ВВУВС. Функціональний стан нирок оцінювали за концентрацією ТФР-β1, ФНП-α ГГТ та НГ у ранковій порції сечі до операції та відповідно через 3–4 тиж, через 4–6 міс та 1–3 роки після її проведення. Сечу отримували під час фізіологічного сечовипускання. Концентрації ТФР-β1 і ФНП-α вимірювали імуноферментним методом (тест-система DRG, США), активність ГГТ – колориметричним методом (реактиви ПАТ «Фірма «Реагент»), активність НГ – методом І. С. Лукомської. До операції всім пацієнтам проводили оцінку уродинаміки нижніх сечових шляхів. Статистичний аналіз: за умови нормального розподілу дані описувались як М±m, достовірність міжгрупових розбіжностей оцінювалась за t-критерієм Стьюдента. Рівень значущості становив 0,05.

Результати. Початково у дітей з ВВВУС середні концентрації ТФР-β1, ФНП-α були достовірно (р<0,001) більшими, ніж у контрольній групі (у 4,6 та 6,7 відповідно). Середня активність НГ та ГГТ також була вищою в об’єднаній групі пацієнтів з ВВВУС: відповідно в 5,9 та 2,3 раза порівняно з контролем. У жодного з дітей із ВВВУС не було клінічних проявів нейрогенної дисфункції сечового міхура. Середні показники уродинаміки нижніх сечових шляхів у пацієнтів груп 1 і 2 статистично не відрізнялися (дані не наводяться). Через 3–4 тиж після операції у 1 та 2 групах зареєстровані клінічно незначущі зміни концентрації обох цитокінів. У групі 1 концентрація ТФР-β1 незначно (на 3 одиниці) збільшилася, тоді як у групі 2 – незначно (на 1 одиницю) зменшилася. Концентрація ФНП-α зменшилися відповідно лише на 3 і 5 одиниць. Середня активність НГ та ГГТ найбільш суттєво зменшилась у групі 1, де використали екстравезикальну методику: відповідно на 47,4 одиниць проти 1,2 та на 42 проти 11,9. У цей період порушення функції сечовипускання були більш вираженішими у 1 групі, де у 60% пацієнтів виявляли залишкову сечу (проти 20% у 2 групі), 55–60% пацієнтів відзначали переривчасте сечовипускання, а загальний ефективний об’єм сечового міхура був у 2 рази меншим, ніж у контрольній групі. Через 3–4 міс після операції зменшення концентрації цитокінів та активності ферментів у сечі також було більш суттєвим у 2 групі (p<0,05). Так, питоме зниження ТФР-β1 у 2 групі досягло 35% проти 26% у 1 групі, ФНП-α – 27% проти 17%, ГГТ – 62% проти 50%, НГ – 31% проти 21% .

Незважаючи на позитивну динаміку, в обох групах усі досліджувані показники залишалися достовірно вищими за такі у контрольній групі. Порівняно з попереднім моментом оцінки через 1–3 роки після операції в обох группах достовірно зменшився тільки середній рівень ФНП-α. Також в обох групах всі показники достовірно перевищували такі у контрольній групі: ТФР-β1 був вище у 2,6 раза (1 група) та 2,5 раза (2 група), ФНП-α – у 3,6 раза (1 група) та 3,2 раза (2 група), ГГТ – 2 раза (1 група) та 1,8 раза (2 група), НГ – 1,7 раза (1 група) та 1,5 раза (2 група). Водночас в обох групах відбулося повне відновлення резервуарної та мікційної функцій сечового міхура.

Заключення. ВВУВС у дітей асоціюється з порушенням функціонального стану паренхіми нирки, про що свідчить значне підвищення рівнів маркерних речовин у сечі: ТФР-β1, ФНП-α, ГГТ та НГ. Позаміхурова корекція вроджених вад уретеровезикального сегмента у дітей має перевагу над трансвезікальною, оскільки не веде до транзиторного порушення функції сечового міхура і сприяє більш вираженому відновленню функціонального стану паренхіми нирки (більш виражене зменшення рівнів ТФР-β1, ФНП-α, ГГТ та НГ) у період від 1–3 міс до 4–6 міс після операції.

Незалежно від методики корекції і навіть за умови ефективного відновлення функції верхніх сечових шляхів, у дітей із ВВУВС через тривалий час після операції (1–3 роки) зберігаються підвищені концентрації маркерів порушення функціонального стану паренхіми нирки, що може свідчити про перманентний характер її пошкодження. Необхідні подальші дослідження з метою розроблення ефективних терапевтичних алгоритмів збереження та відновлення функції нирок у дітей з ВВУВС.