Здоров'я чоловіка

Вплив неоад’ювантної андроген-деприваційної терапії перед радикальною простатектомією на віддалені онкологічні результати

пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Рак передміхурової залози (РПЗ) є другим за частотою діагностування злоякісним новоутворенням серед чоловіків і п’ятою провідною причиною смертності від раку у світі. РПЗ залишається гетерогенним захворюванням із непередбачуваним перебігом, що варіює від індолентних форм, які можуть ніколи не прогресувати, до первинно високого та дуже високого ризику прогресії, при якому смертність, пов’язана з РПЗ, залишається значною, навіть попри оптимальне лікування.

Мета дослідження: оцінити вплив неоад’ювантної андроген-деприваційної терапії (НАДТ) перед радикальною простатектомією (РПЕ) на біохімічно безрецидивну, загальну та канцер-специфічну виживаність, з урахуванням тривалості, типу та інтенсивності НАДТ, а також стратифікації ризику згідно з Національною комплексною онкологічною мережею (NCCN) і застосування ад’ювантної або сальважної променевої терапії (ПТ).

Матеріали та методи. У дослідження включено 175 пацієнтів із РПЗ, яким виконано РПЕ у 2015–2021 рр. З них 84 отримали НАДТ, а 91 – ні. Стратифікацію проводили за групами ризику NCCN та фактом проведення ПТ. Онкологічні результати включали біохімічну безрецидивну виживаність (ББВ), загальну (ЗВ), канцер-специфічну (КСВ) та виживаність без променевої терапії (ВПТ). Аналіз проводили з використанням методів Каплана – Майєра та регресії Кокса.

Результати. НАДТ асоціювалася з достовірним покращенням ББВ (відношення ризику = 0,45; p < 0,001), з найбільш вираженим ефектом при максимальній андрогенній блокаді ≥ 3 міс. Комбінація НАДТ з ПТ асоціювалася з найкращими показниками ЗВ та КСВ. Пацієнти без НАДТ та ПТ мали найгірші прогнози. Також НАДТ достовірно подовжувала ВПТ (39 проти 12 міс., p < 0,001). У мультиваріантному аналізі незалежними прогностичними факторами були групи ризику за NCCN та ПТ.

Висновки. НАДТ перед РПЕ підвищує ББВ та потенційно покращує віддалені результати при комбінованому лікуванні з ПТ. Тривалість та інтенсивність НАДТ мають прогностичне значення, особливо в групі високого та дуже високого ризику прогресії.

Моніторинг кореляційної залежності діагностичних маркерів гострого пієлонефриту та цукрового діабету в умовах експерименту

пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Гострий пієлонефрит (ГП), ускладнений супутнім цукровим діабетом (ЦД), із великою частотою супроводжується розвитком значних ниркових ускладнень. У прогнозуванні його перебігу й моніторингу ефективності медикаментозного впливу важливу роль відіграє дослідження інформативних маркерів характеру перебігу пієлонефриту – показників лейкоцитарного індексу та рівнів прозапальних ейкозаноїдів, що дозволяє визначити ступінь вираженості інтоксикації при гострому інфекційно-запальному процесі в нирках, а також сприяє прогнозуванню характеру розвитку патологічного процесу й оцінці ефективності лікувальних заходів.

Мета дослідження: визначення залежності між ГП та ЦД шляхом моніторингу відповідних маркерів в умовах експерименту.

Матеріали та методи. Експериментальне дослідження проводилося на щурах лінії Вістар (маса тіла – 200–300 г, вік – 8–9 міс.). Моделювали ГП та гіперглікемічний стан, який за характером перебігу відтворює ЦД. Прототип ЦД викликали шляхом інтраперитонеальної ін’єкції стрептозотоцину. У період стабільної гіперглікемії у тварин моделювали ГП. Щурам одноразово ректально вводили ізолят Escherichia coli. На другу добу тварини піддавалися дії холодового стресу при температурі 0–2 °C протягом 2 год. Бактеріологічний і загальнолабораторний аналіз сечі свідчив про виражену бактеріурію та значне підвищення кількості лейкоцитів у полі зору в дослідних групах. Через 4 доби після початку моделювання ГП застосовували етіотропний або етіотропно-патогенетичний медикаментозний вплив. Після завершення медикаментозного впливу досліджували периферичну кров із хвостової вени. Визначали інтенсивність запального процесу та ступінь інтоксикації, виходячи з розрахунку лейкоцитарних інтегративних індексів, які обчислювали за даними лейкоцитарної формули периферичної крові.

У мазках периферичної крові визначали лейкоцитарну формулу. Відповідно до її показників розраховували інтегративні гематологічні індекси, на основі яких оцінювали ступінь ендогенної інтоксикації за лейкоцитарним індексом інтоксикації (ЛІІ). Визначення рівня простагландину Е₂ (ПГЕ₂) та лейкотрієну В₄ (ЛТВ₄) в плазмі крові визначали імуноферментним методом. Аналіз вмісту ейкозаноїдів у плазмі крові проводили з використанням селективних антитіл тест-системи для кількісного визначення рівня ПГЕ₂ та ЛТВ₄ шляхом імуноферментного аналізу на аналізаторі Stat Fax 2100 (Awareness Technology, США).

Визначено кореляційну залежність між значеннями ЛІІ в периферичній крові та рівнем прозапальних ейкозаноїдів у тканині нирок – ПГЕ₂ та ЛТВ₄, а також досліджено вплив етіотропної та етіотропно-патогенетичної медикаментозної корекції на кореляційну залежність між ЛІІ, прозапальними ейкозаноїдами та нефроспецифічними ферментами й білками при ГП та супутньому ЦД в умовах експерименту.

Результати. Отримані результати дослідження засвідчують патогенетичне значення встановленої кореляційної залежності між ЛІІ, прозапальними ейкозаноїдами та нефроспецифічними метаболічними показниками, що дозволяє визначити ступінь вираженості інтоксикації при досліджуваній патології та дає змогу прогнозувати характер розвитку патологічного процесу, а також оцінювати ефективність заходів експериментальної терапії. Встановлено наявність вираженого позитивного взаємозв’язку з маркерами запального процесу як при ГП, так і при його поєднанні із супутнім гіперглікемічним станом.

Також виявлено кореляційну залежність між рівнем ЛІІ в периферичній крові, кліренсом креатиніну та вмістом β₂-мікроглобуліну в сечі при ГП та супутньому гіперглікемічному стані з урахуванням етіотропного й етіотропно-патогенетичного медикаментозного впливу.

При оцінці залежності між рівнем ЛІІ та активністю N-ацетил-β-D-глюкозамінідази (N-AГ) та β-D-глюкозидази в тканині нирок, враховуючи результати обох типів медикаментозного впливу, встановлено достовірно значущу негативну кореляційну залежність середнього та сильного взаємозв’язку.

Висновки. Застосування етіотропного медикаментозного впливу спричинило зниження коефіцієнта кореляції між показниками, але зберігався сильний позитивний взаємозв’язок між ЛІІ й рівнем ПГЕ₂, а також між ЛІІ й рівнем ЛТВ₄. При застосуванні етіотропно-патогенетичного медикаментозного впливу у щурів із ГП та супутнім гіперглікемічним станом коефіцієнт кореляції між показниками ЛІІ й рівнем ПГЕ₂ та між ЛІІ й рівнем ЛТВ₄ знижувався, що свідчить про середній за силою позитивний взаємозв’язок.

Типологія емоційного реагування чоловіків-спортсменів із безпліддям на діагноз та персоналізовані стратегії психологічної й оздоровчої підтримки

пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Безпліддя у чоловіків-спортсменів є комплексною проблемою, що поєднує фізіологічні, психологічні та соціальні аспекти. Попри значний прогрес у діагностиці та лікуванні репродуктивних порушень, психологічна допомога спортсменам залишається недостатньо розробленою, особливо в контексті інтеграції психотерапевтичних методів із фізичними оздоровчими програмами. Враховуючи вплив стресу, гормональних змін і специфічних особливостей професійної діяльності спортсменів, розробка персоналізованих підходів до психологічної та фізичної підтримки є актуальним завданням сучасної медицини та психології спорту.

Мета дослідження: розробка типології емоційних реакцій чоловіків-спортсменів на діагноз безпліддя та визначення персоналізованих стратегій оздоровчо-психологічної допомоги шляхом інтеграції психотерапевтичних методів і фізичних вправ.

Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 100 професійних та аматорських спортсменів чоловічої статі (середній вік (M) = 37,6; SD = 6,8) із діагностованим безпліддям. Використано такі психодіагностичні методики: Шкала депресії, тривоги та стресу (DASS-21) для оцінки рівня депресії та Опитувальник оцінки якості життя (WHOQOL-BREF) для оцінки емоційних реакцій чоловіків-спортсменів на діагноз безпліддя.

Результати. Визначено 5 основних типів психологічного реагування на діагноз безпліддя:

Активний реалізатор – ефективною є когнітивно-поведінкова терапія у поєднанні з функціональним тренінгом для підтримки мотивації.
Ізольований страждальник – потребує групової терапії та дихальних вправ для зниження рівня тривожності.
Ригідний традиціоналіст – позитивні результати демонструє сімейне консультування в поєднанні з реабілітаційними програмами для підтримки фізичної форми.
Скептичний раціоналіст – ефективними є інформаційні сесії та вправи на тілесну усвідомленість, що підвищують рівень довіри до лікування.
Деструктивний заперечувач – потребує глибинної психотерапії та тренінгів емоційної саморегуляції.

Розроблена типологія емоційних реакцій базується на реальних психологічних запитах і зверненнях чоловіків із діагнозом безпліддя. Вона слугує практичним інструментом для лікарів-практиків, допомагаючи краще зрозуміти емоційні патерни та стратегії подолання, які зазвичай спостерігаються в цій групі пацієнтів. Типологія не має на меті замінити медичне лікування або позиціонувати психологічну підтримку як альтернативу клінічній репродуктивній терапії. Її завдання – доповнити біомедичний підхід, пропонуючи структуровану модель інтеграції психоемоційного розуміння у пацієнтоорієнтовану допомогу.

На відміну від попередніх досліджень, які здебільшого зосереджувалися на фізіологічних або біомедичних аспектах, це дослідження підкреслює важливість індивідуальних психологічних потреб чоловіків із безпліддям і пропонує підходи до персоналізації стратегій психологічної підтримки.

Висновки. Запропоновано авторську персоналізовану типологію переживань чоловіками-спортсменами діагнозу безпліддя, що може полегшити проживання ними свого діагнозу й персоналізувати психотерапевтичні втручання. Отримані результати можуть бути впроваджені у клінічну практику центрів репродуктивного здоров’я, медичних психологів та оздоровчі програми спортивних організацій для підвищення ефективності допомоги спортсменам із діагностованим безпліддям.

Вірус папіломи людини – етіологічний чинник гігантської кондиломи Бушке – Левенштейна (Клінічний випадок)

Вікторія Міщенко, Маргарита Слєпченко, Михайло Пушкар — пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Вірус папіломи людини (ВПЛ) має понад 100 різних генотипів, які є причиною значної кількості захворювань – доброякісних, передракових утворень та різних видів раку. Одним із клінічних проявів папіломавірусної інфекції є гігантські гострокінцеві кондиломи, які також називають пухлиною Бушке – Левенштейна. З усіх зареєстрованих пухлин статевого члена в США гігантські кондиломи Бушке – Левенштейна (ГКБЛ) становлять близько 5–24%. Попри доброякісну гістологію, ГКБЛ є клінічно злоякісною пухлиною через її локально деструктивну природу з інтенсивним ураженням підлеглої тканини, високим ступенем місцевого рецидиву та здатністю поширюватися на тазові органи, що в подальшому потребуватиме хірургічного втручання.
Особливість цього клінічного випадку полягала в тому, що у пацієнта відзначено одночасне інфікування ВПЛ типів 11, 16 та 40, а папіломавірусна інфекція перебігала у вигляді ГКБЛ. Цей діагноз мав вірусологічне й патоморфологічне підтвердження. Від моменту виникнення хвороби та звернення пацієнта до лікарів до верифікації діагнозу минуло понад 9 міс. За цей час хвороба прогресувала, а лікувальна тактика вже потребувала проведення хірургічного втручання у декілька етапів.
Різноманітні шляхи інфікування, висока контагіозність ВПЛ, онкогенні властивості збудника, відсутність етіотропних засобів впливу на вірус наголошують на необхідності, поряд із пошуком ефективних методів лікування, активно запроваджувати вакцинопрофілактику цієї патології. Застосування дев’ятивалентної вакцини Гардасил 9 (за умови дотримання схеми вакцинації) стимулює потужну гуморальну відповідь, продукцію типоспецифічних віруснейтралізуючих антитіл і зводить до мінімуму ризик розвитку папіломавірусної інфекції та зумовленої нею онкологічної патології. Опис цього клінічного випадку підвищить обізнаність медичних працівників щодо перебігу папіломавірусної інфекції та сприятиме призначенню вакцинації як єдиного засобу, здатного захистити від негативних наслідків ВПЛ на сучасному етапі.

Синдром Ціннера: сучасні методи діагностики та лікування. Огляд літератури й клінічні випадки

пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Синдром Ціннера (СЦ) – рідкісна патологія, яку вперше описав А. Ціннер у 1914 році. Цей синдром є результатом аномального розвитку зачатка сечоводу на ранніх етапах ембріогенезу, який призводить до іпсилатеральних аномалій як нирки, так і інших структур, що походять від мезонефральної протоки. Діагностують СЦ у більшості пацієнтів (80,8%) у 2–4-му десятиліттях життя, коли ця патологія починає проявлятися певними симптомами; у решти її перебіг може бути безсимптомним і виявляється випадково під час діагностики інших захворювань або диспансерних медичних оглядів. Широке використання сучасних візуалізаційних методів, як-от ультразвукової діагностики, комп’ютерної томографії, магнітно-резонансної томографії (МРТ), дозволяє виявити цей складний синдром на ранніх стадіях розвитку, у молодшому віці, навіть за відсутності клінічних проявів. Клінічні симптоми СЦ є різноманітними й неспецифічними для цієї патології, вони можуть спостерігатися при різних захворюваннях, не лише урологічного профілю. Стратегія лікування СЦ залежить від вираженості клінічних ознак й отриманих візуалізаційних даних і включає спостереження, застосування консервативних методів та хірургічне втручання.

Мета дослідження: узагальнення результатів діагностики та лікування СЦ на основі власного досвіду й огляду літератури.

Матеріали та методи. Проаналізовано результати діагностики й лікування пацієнтів із СЦ. У період із 2014 по 2020 рр. у клініці ДУ «Інститут урології імені академіка О. Ф. Возіанова НАМН України» було обстежено та проліковано 8 пацієнтів із СЦ віком від 22 до 39 років.

Результати. У всіх пацієнтів було застосовано різні варіанти лапароскопічного втручання залежно від клінічних симптомів і даних візуалізаційних досліджень. Результати оперативних втручань у всіх хворих були сприятливими, ускладнень не зафіксовано.

Висновки. Золотим стандартом обстеження пацієнтів із СЦ наразі вважається МРТ. Лікування СЦ є адаптованим до результатів візуалізаційних досліджень, наявності або відсутності симптомів, ускладнень, супутніх захворювань. На сьогодні найбільш виправданим у його лікуванні є застосування радикального лапароскопічного втручання.

Обґрунтування важливості реабілітації дітей із кишковою непрохідністю в післяопераційний період

пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

У сучасному світі дедалі більше уваги приділяється питанням дитячого здоров’я та добробуту, включно з реабілітацією пацієнтів у післяопераційний період. Сучасні інновації в хірургії та удосконалені методи лікування обумовлюють збільшення кількості операцій у дітей, що підкреслює важливість ефективної та безпечної реабілітації в післяопераційний період.

Мета дослідження: наукове обґрунтування важливості реабілітаційного втручання для дітей із кишковою непрохідністю в період післяопераційного відновлення.

Матеріали та методи. Застосовано бібліосистематичний та аналітичний методи під час пошуку в електронних базах даних Internet (ScienceDirect, Scopus, Web of Science, PubMed, Google Scholar, PEDro, Physiopedia Plus) матеріалів щодо важливості реабілітації дітей із кишковою непрохідністю в післяопераційний період. Методами дослідження були контент-аналіз і структурно-логічний аналіз. До матеріалів дослідження включено та проаналізовано фахові публікації, зокрема законодавчі документи з питань розвитку реабілітації.

Результати. Реабілітація дітей із кишковою непрохідністю в післяопераційний період є важливим етапом їхнього відновлення після хірургічних втручань. Сучасні підходи до реабілітаційного втручання враховують не лише фізичну діяльність, а й психосоціальні та когнітивні особливості таких дітей. Деякі дослідження свідчать про важливість індивідуалізованого підходу до реабілітації та залучення лікаря фізичної та реабілітаційної медицини разом із фахівцями мультидисциплінарної команди, які можуть розробити кваліфіковану індивідуальну програму реабілітації в період відновлення. Результати більшості досліджень стверджують, що якісна реабілітація дітей із кишковою непрохідністю в післяопераційний період сприяє позитивним результатам. Сучасна реабілітація в дитячій хірургії та педіатрії загалом спрямована на покращення функціональних можливостей дітей із різними порушеннями здоров’я. Фізичні терапевти, які входять до мультидисциплінарної команди, використовують ігрові та технологічні методи для залучення дітей у процес реабілітації, роблячи його цікавим і ефективним. Слід зазначити, що реабілітаційний процес є важливою і необхідною складовою на кожному етапі та в період реабілітації з урахуванням різних режимів рухової активності. Для досягнення максимальної ефективності та швидкого відновлення під час реабілітації дітей із кишковою непрохідністю в післяопераційний період найчастіше застосовують науково обґрунтовані засоби й методи фізичної терапії.

Висновки. Післяопераційна реабілітація дітей із кишковою непрохідністю є важливим етапом відновлення здоров’я, спрямованим на покращення функціональних можливостей організму. Аналіз літературних джерел підкреслює необхідність індивідуального підходу до кожного пацієнта з урахуванням фізичних і психосоціальних аспектів реабілітації. Важливим компонентом успішного відновлення є тісна співпраця з батьками та опікунами. Залучення фізичних терапевтів як частини мультидисциплінарної команди значно підвищує ефективність реабілітаційного процесу, сприяючи прискоренню одужання та поліпшенню якості життя дітей.

Еректильна дисфункція: терміни, визначення, частота

Гарнік Кочарян — пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

За спостереженнями клініцистів, серед чоловіків, які звертаються по медичну допомогу, розлади ерекції мають місце частіше за інші сексуальні дисфункції. У статті обговорюються терміни, що використовуються для позначення розладів ерекції. На думку автора, термін «еректильна дисфункція» (ЕД), який широко використовується, насправді є значно більш ємним, ніж ті стани, які він позначає. Це пов’язано з тим, що розлади ерекції можуть виражатися не тільки в її ослабленні (гіпоерекція) або відсутності (анерекція), а й у її посиленні (гіперерекція, яка відбувається при пріапізмі й псевдопріапізмі). Зазначається, що термін «еректильна дисфункція» замінив термін «імпотенція», який згодом набув принизливого відтінку (імпотенція → імпотент). Проте у МКХ-10 для позначення соматогенної гіпо(ан)ерекції все ще використовується категорія «імпотенція органічного походження», яка відсутня у МКХ-11. Також розглядаються такі терміни та поняття, як “impotentia coeundi” (збірна назва для всіх сексуальних дисфункцій) та “impotentia generandi” (нездатність до відтворення, безпліддя). Зазначається, що термін «імпотенція» раніше використовувався для позначення різних сексуальних дисфункцій у жінок. Наводяться та обговорюються визначення й критерії діагностики гіпо(ан)еректильних розладів у міжнародних (МКХ-9, МКХ-10, МКХ-11) та американських (DSM-4, DSM-5) класифікаціях. На думку автора, можливість встановлення в останніх класифікаціях діагнозу сексуальної дисфункції (у тому числі й ЕД) лише в тому випадку, коли ця проблема існує протягом тривалого часу (від кількох до 6 міс.), не виправдана. За цей період, якщо людину не лікувати, то якість її життя може значно погіршитися, і в неї можуть розвинутися розлади невротичного рівня. Іноді за даний період ця дисфункція може нівелюватися сама по собі. Якщо йдеться про спеціаліста в галузі клінічної сексології, який має достатню кваліфікацію, то він зможе встановити відповідний діагноз за набагато коротший час, ніж передбачено цим діагностичним критерієм. Заслуговує на обговорення також інший діагностичний критерій, який використовується в останніх класифікаціях, згідно з яким діагноз тієї чи іншої сексуальної дисфункції може бути встановлений за наявності клінічно значущого дистресу. На думку автора, використання цього діагностичного критерію веде до спотворення діагностики. Зокрема, слід зазначити, що у деяких чоловіків наявна ЕД або інша сексуальна дисфункція дійсно може не викликати клінічно значущий дистрес, але це не скасовує їх наявність і не має стати причиною, через яку діагноз такої дисфункції не може бути встановлений. В іншому випадку мова може йти про суб’єктивізацію ситуації та вихід діагностики за медичне поле. Також у статті наводяться різні дані про поширеність ЕД.

Висновки. Особливу увагу у статті приділено таким критеріям, як тривалість розладу (від кількох до 6 міс.) та обов’язкова наявність клінічно значущого дистресу. Однак вимога щодо тривалого перебігу сексуальної дисфункції не є виправданою, оскільки за цей час якість життя пацієнта може значно погіршитися, а іноді розлад може зникнути самостійно. У деяких випадках наявна ЕД не викликає дистресу, проте це не має бути підставою для відмови у встановленні діагнозу. Наведені статистичні дані свідчать про високу поширеність ЕД серед чоловіків різного віку, що підтверджує актуальність проблеми та необхідність її подальшого вивчення.

Вплив ожиріння на еректильну функцію у чоловіків

Іван Тодуров, Олена Степура, Світлана Мазій, Надія Жердьова — пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Ожиріння – хронічна хвороба, яка пов’язана з ризиком розвитку різної коморбідної патології. У пацієнтів із метаболічним синдромом та ожирінням ризик розвитку еректильної дисфункції (ЕД) у 2,6 раза вище порівняно із загальною популяцією.

Мета дослідження: визначити частоту виявлення ЕД, вплив інкретинів та їхній взаємозв’язок із розвитком ЕД у чоловіків з ожирінням та індексом маси тіла (ІМТ) 30–34,9 кг/м².

У дослідження включено 31 пацієнта з ожирінням, з яких у 29% діагностовано цукровий діабет 2-го типу, у 19,4% – переддіабет. Середній вік хворих становив 46,19 ± 2,12 року, ІМТ – 36,37 ± 1,42 кг/м². Усі чоловіки були розподілені на дві групи: з ІМТ 30–34,9 кг/м² (23 особи) та ІМТ > 40 кг/м² (8 учасників). Усім пацієнтам натще визначали:

– концентрацію греліну, глюкагоноподібного пептиду-1 (ГПП-1), тиреотропного гормону, інсуліну, вітаміну D та загального тестостерону;

– індекс НОМА, рівень глікемії, глікованого гемоглобіну, загального холестерину, ліпопротеїдів низької та високої щільності, тригліцеридів.

Оцінювання еректильної функції проводили за допомогою опитувальника Міжнародного індексу еректильної функції (МІЕФ). Статистичну обробку результатів дослідження виконували з використанням пакета IBM SPSS Statistics for Windows (версія 25).

У групі пацієнтів з ІМТ 30–34,9 кг/м² нормальну еректильну функцію відзначали у 30,4%, легку ЕД – у 34,8%, ЕД середньої тяжкості – у 21,7%, тяжку ЕД – у 13% хворих. Встановлено зворотний кореляційний зв’язок між загальним балом опитувальника МІЕФ та віком – B = –0,96; 95% довірчий інтервал (ДІ) [–1,59; –0,32], р = 0,005, а також рівнем ГПП-1 через 60 хв після їди – B = –0,2; 95% ДІ [–0,37; –0,026], р = 0,026.

Висновки. Ми виявили зворотний взаємозв’язок між оцінкою МІЕФ та віком пацієнтів з ІМТ 30–34,9 кг/м² та рівнем ГПП-1 через 60 хв після їди, що може призводити до погіршення інсулінорезистентності, прогресування ожиріння, та ускладнить досягнення терапевтичних цілей в лікуванні ЕД.

Особливості інтраопераційного періоду в пацієнтів із доброякісною гіперплазією передміхурової залози великого об’єму залежно від методу хірургічної корекції інфравезикальної обструкції

Сергій Шамраєв, Ярослав Мельничук — пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Доброякісна гіперплазія передміхурової залози (ДГПЗ) є поширеним захворюванням серед літніх чоловіків, що значно впливає на якість їхнього життя. Хоча золотим стандартом хірургічного лікування тривалий час залишалася монополярна трансуретральна резекція передміхурової залози (ТУРПЗ), розвиток технологій призвів до появи сучасних альтернативних підходів.

Мета дослідження: проаналізувати перебіг інтраопераційного періоду в пацієнтів із ДГПЗ великих і надвеликих об’ємів залежно від методу інвазивного втручання з урахуванням анатомічних особливостей везикоуретрального сегмента.

Матеріали та методи. Це ретроспективне одноцентрове дослідження включало пацієнтів, яким проводили інтервенційні втручання з приводу ДГПЗ впродовж 2019–2021 рр. Залежно від методу хірургічного втручання усі пацієнти були розділені на 4 групи: перша група (n = 106) – механічні методи енуклеації гіперпластичної тканини передміхурової залози; друга (n = 51) – монополярна ТУРПЗ; третя (n = 302) – біполярна ТУРПЗ та четверта (n = 104) – біполярна трансуретральна енуклеорезекція передміхурової залози.

Результати. Досліджувані групи достовірно не відрізнялися між собою стосовно віку (Н = 2,8, p = 0,380) та маси тіла (F = 1,7, p = 0,409). Пацієнти четвертої групи характеризувалися достовірно коротшою тривалістю хірургічного втручання порівняно з першою (р = 0,0001) та другою групами (р = 0,029). У пацієнтів четвертої групи виявлявся у 6,8 раза (р = 0,0003) нижчий об’єм кровотечі порівняно з першою групою, у 3,13 раза (р = 0,0002) нижчий (порівняно з другою групою) та у 2,79 раза (р = 0,0011) нижчий (порівняно з третьою групою). Таким чином, простежується чіткий взаємозв’язок між методом вибору оперативного втручання та обсягом інтраопераційної крововтрати. Застосування певного хірургічного підходу достовірно знижує потребу в трансфузійній терапії: у пацієнтів четвертої групи значно рідше виникала необхідність у переливанні еритроцитарної маси (χ² = 6,93, p = 0,032) та свіжозамороженої плазми (χ²= 17,5, p = 0,005) порівняно з іншими групами. Також пацієнти четвертої групи (51 (156; 72) год) потребували коротшого періоду уретрального дренування сечового міхура порівняно з іншими групами (H = 13,2, р = 0,0011), відповідно. Коротший післяопераційний період госпіталізації виявлявся у четвертій групі (5 (4; 6) діб) порівняно з першою (8 (5; 14) діб, р = 0,003), другою (7 (4,25; 10) діб, р = 0,0031) та третьою групами (7 (6; 9) діб, р = 0,0012), відповідно.

Висновки. Доведена краща ефективність видалення гіперплазованої тканини групі пацієнтів біполярної енуклеорезекції передміхурової залози, що характеризувалася нижчим об’ємом крововтрати, меншою тривалістю уретрального дренування та скороченим періодом госпіталізації порівняно з групами механічної енуклеації, моно- та біполярної ТУРПЗ.

Чоловіки похилого віку з гіперактивним сечовим міхуром у комбінації з інфравезикальною обструкцією (Огляд літератури)

Олег Мелимука, Андрій Бойко — пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Гіперактивний сечовий міхур (ГСМ) у поєднанні з інфравезикальною обструкцією (ІВО) є однією з найбільш поширених причин розвитку симптомів нижніх сечовивідних шляхів (СНСШ).

Доброякісна гіперплазія передміхурової залози (ДГПЗ) як основна причина ІВО у чоловіків похилого віку є одним із найчастіших урологічних захворювань, через яке у кожного другого чоловіка віком від 60 років виникають проблеми із сечовипусканням.

За даними багатьох авторів, частота ГСМ зростає з 3% у чоловіків віком 40–44 років до 42% у віці понад 75 років.

СНСШ при ДГПЗ класифікують на: симптоми наповнення, симптоми спорожнення та симптоми після сечовипускання. Попри те що симптоми спорожнення трапляються дещо частіше, симптоми наповнення значно більше турбують пацієнтів, що безпосередньо корелює з якістю їхнього життя. За таких умов обґрунтованим є корегування стратегії та тактики ведення цієї категорії пацієнтів.

Зважаючи на значне поширення поєднаної урологічної патології серед чоловічого населення на тлі його стрімкого старіння в нашій державі, досягнення бажаного покращення здоров’я потребує нових підходів і принципів у діагностиці та лікуванні.

Уродинамічне дослідження (УД) – єдиний об’єктивний метод обстеження, що дозволяє достовірно діагностувати ІВО та ГСМ. Включення результатів дослідження «тиск – потік» у загальний алгоритм передопераційного обстеження дозволяє суттєво зменшити частоту суб’єктивних невдач порівняно з минулим, коли відбір пацієнтів для оперативного лікування здійснювався без урахування уродинамічних показників.

Проведений аналіз літературних джерел свідчить про те, що сьогодні існує низка питань, які виникають при спробі прогнозування результатів ефективності лікування. Більшість попередніх методик і досліджень використовували однофакторний аналіз, розглядаючи один конкретний чинник незалежно від інших змінних. Проте в сучасних умовах необхідно враховувати сукупність параметрів, які можуть суттєво впливати на прогнози (вираженість і тривалість симптомів наповнення та спорожнення сечового міхура, дані УД, результати опитувальників щодо ГСМ тощо). Деякі з цих факторів можливо вивчити лише в експериментальних умовах, зокрема ступінь вираженості й тип ГСМ, вираженість ІВО, ефективність медикаментозного та хірургічного лікування. Ця ситуація зумовлює необхідність створення універсальної методики, яка б забезпечувала позитивні результати проведеного лікування з високим ступенем вірогідності.

Привітання з нагоди 60-річчя Інституту урології імені академіка О. Ф. Возіанова Національної академії медичних наук України

пн, 30 чер 2025 00:00:00 +0300

Державна установа «Інститут урології імені академіка О. Ф. Возіанова Національної академії медичних наук України» заснована 22 червня 1965 р. як науково-дослідний заклад МОЗ України – Київський науково-дослідний інститут захворювань нирок та сечовивідних шляхів (урології). З 1982 р. він був перейменований на Київський науково-дослідний інститут урології та нефрології. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 22 березня 1993 р. Інститут переданий у підпорядкування Академії медичних наук України. За наказом Академії медичних наук України № 12 від 29 вересня 1993 р. затверджена назва установи – Інститут урології та нефрології Академії медичних наук України. З 2021 року Інститут носить ім’я Президента Національної академії медичних наук, академіка О. Ф. Возіанова.

У попередні роки Інститут очолювали професори: Ю. Г. Єдиний (1965–1968), П. М. Федорченко (1968–1969), В. С. Карпенко (1969–1987). З 1987 р. Інститутом керував академік НАН та НАМН України, Герой України О. Ф. Возіанов, а з 2011 року його очолює академік НАМН С. О. Возіанов.