Здоров'я чоловіка

Хронічний біль у попереку та фактори ризику, що з ним пов’язані: чи є статеві відмінності?

Марія Овдій, Азізе Асанова, Ніна Прощенко, Юрій Ридзель, Максим Желізний — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження: оцінити статеві особливості хронічного болю у попереку та фактори ризику, що з ним пов’язані, для розроблення більш персоналізованих та ефективних втручань.

Матеріали та методи. Проведено анкетування 100 осіб працездатного віку (18–60 років) з метою оцінювання статевих особливостей перебігу хронічного болю у попереку та факторів ризику, що можуть його потенціювати. Досліджувані пройшли опитування в онлайн формі, яке включало наступні дані: соціально-демографічні та антропометричні показники, спосіб життя, рівень фізичної активності, суб’єктивну оцінку рівня стресу та інтенсивність болю у попереку за візуально-аналоговою шкалою (ВАШ).

Результати. Середнє значення інтенсивності болю за ВАШ у попереку серед чоловіків становило 4,94±1,99 бала, серед жінок – 4,8±1,7 бала (р>0,05). За показником сімейного стану та рівнем освіти не було знайдено відмінностей між статями. Індекс маси тіла (ІМТ) чоловіків становив 28,2±3,39 кг/м², жінок – 26,0±5,15 кг/м², встановлено достовірну різницю між чоловіками та жінками (р=0,013).

Чоловіки порівняно з жінками є більш фізично активними і водночас мають достовірно вищий (р<0,05) показник надмірного рівня фізичної активності (ФА), що може бути фактором ризику хронічного болю у попереку. Чоловіки з хронічним болем у попереку меншою мірою катастрофізують стан здоров’я та оцінюють його більш оптимістично порівняно з жінками (х²=14,1; р=0,003). Підйом важких предметів був асоційований більшою мірою з чоловіками, ніж із жінками, а саме: 32% (ДІ 6,75–47,59%) чоловіків проти 12% (ДІ 3,9–17,51%) жінок (р<0,05). Звичка паління також частіше спостерігається серед чоловіків – 38% (ДІ 4,73–57,19%) чоловіків протии 12% (ДІ 2,16–24,71%) жінок (р<0,05).

Середній рівень стресу у чоловіків становив 16±6,85 од., у жінок – 19,2±5,84 та був достовірно вищим порівняно з чоловіками (р=0,01). Порушення сну серед чоловіків зустрічалось у 48% та серед жінок у 66% (р<0,05). Виявлено, що 46% чоловіків та 68% жінок мали супутні захворювання (р<0,01).

Висновки. Виявлено статеві особливості хронічного болю у попереку та фактори ризику, що з ним асоційовані. Для чоловіків характерні такі фактори ризику, як надмірна маса тіла, надмірна ФА, підйом важких предметів та паління. Для жінок характерні такі фактори ризику, як низька ФА, катастрофізація стану здоров’я, довготривале сидіння, стрес, порушення сну та супутні захворювання.

Відсутність статевого потягу, посилена гіпоерекцією, обумовленою неврозом очікування невдачі. Випадок із клінічної практики

Гарнік Кочарян — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Гіпоактивний статевий потяг – найчастіша сексологічна скарга у жінок (33,4%). У чоловіків вона відзначається також досить часто (15,8%) і посідає третє місце серед таких скарг. Синдром тривожного очікування сексуальної невдачі (СТОСН) – найбільш універсальний сексопатологічний синдром у чоловіків, який найчастіше проявляється розладами ерекції. Для лікування відсутності статевого потягу та СТОСН зокрема використовують різні методи психотерапії, включаючи гіпносугестивну.

У статті наведено клінічний приклад успішного лікування пацієнта, у якого головною сексуальною дисфункцією була втрата сексуального потягу, що ускладнилася гіпоерекцією, зумовленою неврозом очікування невдачі. Головним методом терапії в цьому випадку був гіпноз. Пацієнт В., 47 років. 10 місяців перебуває у «громадянскому шлюбі». Звернувся по лікувальну допомогу виключно з ініціативи «громадянської дружини» (ГД). Його ж власний стан цілком влаштовує, і будь-якого дистресу, пов’язаного з ним, у нього немає. При зверненні відзначав відсутність/втрату статевого потягу, невелику гіпоерекцію, наявність легко вираженого тривожного побоювання сексуальної невдачі, відсутність ранкових ерекцій, проведення статевих актів 1 раз на тиждень без будь-якого бажання і виключно з ініціативи ГД. Розлад розвинувся у нього під впливом стресу, зумовленого розлученням із дружиною, яка йому зраджувала. У зв’язку з цим у нього за механізмом генералізації розвинулося негативне ставлення до всіх жінок.

Діагностичний висновок було розглянуто з точки зору двох класифікацій – МКХ-10 та МКХ-11. У першому випадку йшлося про патологію: «Відсутність / втрата статевого потягу (F52.0), посилена гіпоерекцією, обумовленою легко вираженим неврозом очікування невдачі (соціальна фобія – F40.1 і переважно нав’язливі думки – F42.0). У другому випадку йдеться лише про наявність сексуальної дисгармонії, і медичний діагноз встановити не можна з урахуванням того, що в МКХ-11 у загальній характеристиці сексуальних дисфункцій існує наступний критерій, на який слід звернути увагу.

Щоб вважатися патологією, сексуальна дисфункція має бути пов’язаною з клінічно значущим дистресом, чого немає у нашого пацієнта. Було проведено таку корекцію: (1) допомога в осмисленні пацієнтом походження своєї сексологічної симптоматики; (2) гіпносугестивна терапія (10 сеансів), спрямована на посилення опірності організму по відношенню до стресогенних впливів соціального та психологічного характеру; посилення статевого потягу до жінок взагалі і до ГД зокрема; усунення тривожного побоювання сексуальної невдачі та насичення впевненістю у своїх сексуальних можливостях; програмування нормального перебігу статевого акту. Крім того, було призначено (3) апіпродукт, який, зокрема, посилює статевий потяг та (4) фізичну вправу для його посилення.

Слід зазначити, що після першого сеансу гіпносугестивної терапії – головного компонента лікування – вперше виникла ранкова ерекція, яка була відсутня до початку лікування протягом трьох років. Ця зміна була стійкою і тривала протягом усього періоду терапії. Після другого сеансу гіпнозу посилився статевий потяг, і пацієнт провів два повноцінні вагінальні статеві акти з власної ініціативи. Після всіх наступних гіпнотичних сеансів мали місце повноцінні вагінальні контакти, які відбувалися або з ініціативи одного з партнерів, або із взаємної ініціативи. До початку лікування вони відбувалися лише з ініціативи ГД.

Також слід зазначити, що частота статевих актів після початку лікування значно зросла. Тривожне побоювання сексуальної невдачі повністю нівелювалось після кількох сеансів гіпнозу. Також збільшилася тривалість статевого акту, що, зокрема, можна пояснити значним почастішанням статевих актів. Це спричинило те, що якщо до початку лікування у ГД оргазм виникав рідко, то в його процесі він почав наступати щоразу.

Терапевтичний ефект настав надзвичайно швидко, що було несподівано як для мене, так і для пацієнта. Чи можна було обмежитись меншою кількістю гіпнотичних сеансів? Очевидно, можна, проте курс лікування не слід було зводити до їх дуже малої кількості з метою запобігання можливості «сповзання» пацієнта в раніше існуючий стан. Апітерапію, а також запропоновану фізичну вправу в даному випадку слід розглядати як допоміжні терапевтичні фактори. Виникає питання щодо необхідності проведення лікування пацієнта, якого влаштовував його власний стан. Однак не слід забувати, що він не влаштовував його партнерку і був причиною сексуальної дисгармонії. В даному випадку відповідь абсолютно очевидна, тому що результатами лікування були повністю задоволені як пацієнт, так і його ГД. Інформація, отримана від пацієнта через місяць після закінчення його лікування, свідчила про стійкість досягнутих результатів.

Сексуальна дисфункція у структурі клінічних проявів неврологічних захворювань

пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Сексуальні розлади при неврологічних захворюваннях мають місце у значного числа пацієнтів. Проте вітчизняні наукові дослідження цієї теми за останні десятиліття практично відсутні.

У статті наведено огляд частоти виникнення та особливості клінічних проявів сексуальної дисфункції (СД) при різних неврологічних захворюваннях згідно з оглядом зарубіжних наукових публікацій. Огляд охоплює такі неврологічні патології, як черепно-мозкові та спінальні травми, епілепсію, хворобу Гетінгтона, бічний аміотрофічний склероз, хворобу Альцгеймера, розсіяний склероз і хворобу Паркінсона.

На підставі аналізу наукових робіт автори проаналізували клінічні особливості СД у пацієнтів з різними неврологічними захворюваннями, визначили чинники ризику і механізми розвитку СД та вплив цієї проблеми на якість життя пацієнтів. Автори акцентують увагу на необхідності відкритого обговорення аспектів сексуальної активності між медичними працівниками та пацієнтами для покращення якості життя останніх. Водночас відзначається обмеженість терапевтичних можливостей у лікуванні СД, а також необхідність підвищення обізнаності лікарів щодо цієї проблеми. У статті також пропонуються напрямки для подальших досліджень у цій сфері.

Сучасні можливості літолітичної терапії при множинному двобічному сечокислому нефролітіазі

Олександр Возіанов, Андрій Сагалевич — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Сечокислий уролітіаз є причиною приблизно 10% усіх випадків сечокам’яної хвороби у світі з вищим ризиком виникнення у пацієнтів чоловічої статі, з ожирінням (індекс маси тіла > 30) та цукровим діабетом 2-го типу. Надмірне споживання харчових (дієтичних) кислот у поєднанні з порушенням буферної системи є факторами ризику, що сприяють утворенню каменів у нирках у цих пацієнтів.

При збільшенні рівня сечової кислоти у крові та зниженні рН сечі виникає надлишок сечової кислоти, що призводить до утворення уратних каменів. Таким пацієнтам Американська та Європейська урологічні асоціації рекомендують у схемі лікування пероральні підлужнювачі, такі, як цитрат калію або бікарбонат натрію, щоб запобігти утворенню та викликати розчинення каменів сечової кислоти шляхом підвищення pH сечі під динамічним його контролем. Також активно використовують препарати для зниження рівня сечової кислоти у крові.

Наведено клінічне спостереження ефективного використання літолітичної терапії у пацієнтки із множинним двобічним сечокислим нефролітіазом. Пацієнтка протягом 2 міс отримувала курс антисептичної та літолітичної терапії з корекцією аліментарного режиму.

Результатом проведеного лікування став повний літоліз каменів обох нирок із сталим зниженням показників гіперурикемії, стабілізації рН сечі в діапазоні 6,2–6,8 та відсутності бактеріального росту в сечі під час курсу лікування.

Моніторинг перебігу гострого пієлонефриту, ускладненого цукровим діабетом, в експерименті

пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Дослідження патогенезу дисфункції сечовивідної системи при гострому пієлонефриті (ГП) у наш час включає вивчення реакції організму у відповідь на транзиторну інфекцію, рівня молекулярних медіаторів запалення та захисних клітинних механізмів за умови дії уропатогенів, враховуючи характер перебігу захворювання, що обґрунтовує необхідність розробки нових підходів до комплексного лікування.

Мета дослідження: визначити патогенетичну роль ейкозаноїдів у реалізації процесів апоптозу у структурних елементах нирок шляхом застосуваням математичної моделі прогнозування перебігу ГП та супутньої гіперглікемії при медикаментозному впливі.

Матеріали та методи. Експериментальні дослідження проводилися на щурах лінії Вістар, вагою 200–300 г у віці 8–9 міс. Тварини були розподілені на 8 груп. Експеримент був здійснений відповідно до «Загальних етичних принципів експериментів на тваринах».

Для визначення кореляційних зв’язків між вмістом простагландину Е₂, лейкотрієну В₄ та рівнем фрагментованої ДНК (фДНК) у нирках використовувались експериментальні дані, які були отримані при визначенні прозапальних ефектів ейкозаноїдів та рівня фрагментованої ДНК при ГП у щурів, ускладненому гіперглікемічним станом, в умовах фармакокорекції. Щури з ГП, ускладненим гіперглікемічним станом (ІІ типу), отримували етіотропний медикаментозний вплив (ЕМВ) – внутрішньом’язово антибактеріальний препарат цефалоспоринового ряду (цефоперазону натрієва сіль) у дозі 60 мг/кг ваги тварини на добу та етіопатогенетичний медикаментозний вплив (ЕПМВ) – внутрішньом’язово антибактеріальний препарат (цефоперазону натрієва сіль), а перорально – препарат групи імуномодуляторів, метаболізмкоригуючої, енерготропної дії – кислота рибонуклеїнова з розрахунку по 21 мг/кг на добу та внутрішньом’язово препарат групи антиагрегантів, інгібіторів вільнорадикальних процесів, мембранопротектор, (2-етил-6-метил-3 – гідроксипіридину сукцинат) 4,5 мг/кг ваги тварини на добу протягом 14 днів після моделювання ГП. Через 28 діб після початку моделювання в нирках щурів досліджували вміст простагландину Е₂, лейкотрієну В₄ та фДНК.

Результати. Наведено дані про наявність прямого кореляційного взаємозв’язку між прозапальними чинниками: ейкозаноїдами – простагландином Е2 та лейкотрієном В4 і рівнем фрагментованої ДНК (фДНК) у тканині нирок щурів при ГП, ускладненому цукровим діабетом (ЦД), в експерименті. У нирках тварин при ГП виявлено значне підвищення рівня фрагментованої ДНК та вищезгаданих ейкозаноїдів щодо норми. У щурів із ГП супутній ЦД 2-го типу та особливо 1-го типу був причиною суттєвого підвищення рівня фДНК у нирках та збільшення вмісту прозапальних ейкозаноїдів – простагландину Е₂ та лейкотрієну В₄ порівняно з нормою.

Водночас встановлено наявність високої позитивної кореляційної залежності між рівнем деградації ДНК та накопиченням простагландину Е₂ та лейкотрієну В₄ у тканині нирок при ГП із супутнім ЦД 1-го та 2-го типу, що переконливо свідчить про патогенетичну роль прозапальних чинників ейкозаноїдів у реалізації процесів апоптозу.

Висновки. Отримані дані можна розглядати як клініко-біохімічне експериментальне обґрунтування інформативності встановлення взаємозв’язку між характером перебігу інфекційно-запального процесу в нирках за умови супутнього ЦД за вмістом ейкозаноїдів і рівнем фрагментації ДНК у нирках та можливості використання кореляційної залежності цих показників у прогнозуванні перебігу ГП та супутнього ЦД, а також в оцінюванні ефективності етіопатогенетичного медикаментозного впливу.

Проаналізована математична модель з логістичною регресією дозволяє прогнозувати ймовірність несприятливого характеру перебігу захворювання та ефективність медикаментозного впливу на підставі отриманих даних щодо наявності або відсутності лабораторних ознак досліджуваного патологічного стану.

Оцінка впливу щільності сітки на ранні та віддалені результати після лапароскопічної трансабдомінальної преперитонеальної герніопластики пахової грижі

Сергій Саволюк, Дмитро Завертиленко, Євгеній Кругляк — пт, 27 гру 2024 00:00:00 +0200

Пахова грижа є поширеною патологією, основним методом лікування якої є хірургічний. Лапароскопічна трансабдомінальна преперитонеальна герніопластика – одна з провідних технік. Імплантати з поліпропіленової сітки класифікуються за вагою на важкі, середні, легкі та ультралегкі. Однак оптимальна щільність сітки для мінімізації ускладнень залишається предметом дебатів.

Мета дослідження: визначення оптимальної щільності сітки для мінімізації ускладнень після проведення лапароскопічної трансабдомінальної преперитонеальної герніопластики.

Матеріали та методи. Проведено ретроспективний аналіз післяопераційних результатів, отриманих під час лікування 178 пацієнтів з інгвінальною грижою в Департаменті хірургії та судинної хірургії Національного медичного університету України імені Шупика (Київ), у період з 2018 по 2022 рр.

Результати. Середня тривалість хірургічного втручання становила: група I – 87,92±14,56 хв, група II – 85,21±14,74 хв, група III – 88,9±13,92 хв. Рівень болю за візуальною аналоговою шкалою становив: група I – 3,04±1,05 бала, група II – 3,07±1,23 бала, група III – 3,42±1,31 бала. Готовність до виписки: група I – 8,41±0,82 бала, група II – 8,49±0,87 бала, група III – 7,56±1,01 бала. Тривалість прийому знеболюючих препаратів у ранній післяопераційний період становила: група I – 2,98±1,11 дні, група II – 3,3±1,06 дні, група III – 5,03±2,25 дні. Зафіксовано розвиток хронічного болю в паху: група II – 2 пацієнти, група III – 5 пацієнтів. Рецидив інгвінальної грижі спостерігався: група I – 3 пацієнти, група II – 1 пацієнт.

Висновки. У межах нашого дослідження легка поліпропіленова сітка демонструє себе як оптимальна щільність сітки під час проведення лапароскопічної трансабдомінальної преперитонеальної герніопластики, що дозволяє досягти низького рівня розвитку післяопераційного хронічного пахового болю та рецидивів грижі.